Переглядів: 9
Я — Бахмутський педагогічний фаховий коледж.
24 лютого 2022 року — це дата, яка назавжди змінила мене. Це день, коли розпочалася повномасштабна війна росії проти України.
День, який розділив моє життя на «до» і «після».
«До» — це сміх у коридорах, ранковий гамір, хвилювання перед заліками, урочистості в актовій залі. Це живий Бахмут, у якому я стояв гордо й упевнено. Це мої стіни, що зберігали тисячі історій, мрій і надій.
«Після» — це вибухи. Це порожні аудиторії. Це зруйновані стіни. Це біль, який не виміряти словами.
Мене зруйнували, але не змогли знищити.
Бо я — не лише будівля.
Я — спільнота.
Я — пам’ять.
Я — серце педагогічної родини.
Я пережив релокацію. Я продовжив жити в інших приміщеннях, у новому місті, в онлайн-просторі. Я навчаю навіть тоді, коли мої рідні стіни стали руїнами.
Бо моя місія — виховувати тих, хто нестиме світло знань далі, — сильніша за бетон і цеглу.
Я схиляю голову перед захисниками і захисницями України. Перед тими, хто сьогодні боронить нашу країну. Перед тими, хто віддав своє життя за свободу нашої держави. Ми пам’ятаємо кожного. Їхній подвиг — у нашій пам’яті, у наших серцях, у кожному заході, де ми говоримо про гідність, мужність і любов до Батьківщини.
Чотири роки болю. Чотири роки боротьби.
І чотири роки незламності.
Я пишаюся мужністю українського народу. І вірю, що настане день, коли я знову стоятиму у вільному українському Бахмуті — відбудований, але з тією ж душею.
Моє «до» залишилося у світлинах — живе, тепле, сповнене надії.
Моє «після» — це рани. Але й це — доказ того, що я вистояв.
Я передаю наступним поколінням знання.
Я передаю пам’ять про «до» — щоб цінували.
І пам’ять про «після» — щоб ніколи не допустили знову.
Я — Бахмутський педагогічний фаховий коледж.
Мене можна зруйнувати, але мене неможливо зламати.
Пам’ятаємо.
Боремося.
Навчаємо.
Переможемо.
